Тихий голос державних прес-служб

Часто доводиться розпочинати лекції для теперішніх студентів про становлення комунікативних відносин між владою та суспільством в Україні з того кумедного для них факту, що звичні нині прес-служби держустанов, як і «дядько Google», були не завжди. А медіа й суспільство отримували інформацію, яку головному редакторові чи директору державного каналу або видання передавав офіцер державної кур’єрської служби, котрий, своєю чергою, отримав її у високих кабінетах десь на Печерських пагорбах. При цьому конверт, який тримав у руках згаданий посланець, був із надійною сургучевою печаткою, а той, хто отримував листа із цінною державною інформацією, мав цю печатку перевірити та розписатися в отриманні.

Якщо раніше перед урядовим структурами стояло завдання у створенні власної прес-служби, котра б сумлінно та оперативно висвітлювала б бурхливу діяльність певного державного органу, то сьогодні перед державою стоїть питання забезпечити реалізацію принципу one voice communication. Особливе гостро це питання стоїть перед країнами, що їх прийнято називати транзитивними, або країнами, де демократичний досвід у відносинах держава-громадянське суспільство лише укорінюється.

Тут на допомогу може прийти практика прес-службівської роботи європейських колег – парламентаріїв Ради Європи та Європарламенту. Хоча, зрозуміло, про сліпе копіювання не йдеться. Отож, порівняємо, що вирізняє комунікацію між владою та суспільством українського зразка та європейського. На наш погляд, це кілька місцевих особливостей: залежність від уподобань першої особи, невиправдана «міжвідомча» конкуренція, брак технічного оснащення  та застосування новітніх комунікативних технологій. Відкритість і довіра між держустановою та медіа не досягли свого максимуму.   

У європейських колег натомість діє кілька відмінних принципів у відносинах журналістів та прес-служб. Перший, це максимально спрощений «доступ» до перших осіб, що презентують європейський парламентаризм. Департаменти комунікації й інформації не виконують тут ролі фільтрів, скоріше навпаки – «носяться» із журналістами: прес-служба допоможе представнику медіа, включаючи фрілансера, знайти потрібного політика чи експерта. Цьому сприяє спрощений принцип акредитації, де майже відсутні обмеження до участі у засіданнях як пленарних, так і, що особливо важливо, комітетських. Більше того, у Європарламенті набувають популярності on-line трансляції засідань ключових комітетів, зокрема у закордонних справах, де головує відомий в Україні Е.Брок.

Ще один принцип – максимальної довіри до медіа. Якщо ти постійно і доволі тривалий час акредитований при цих загальноєвропейських організаціях, то майже ніхто не просить погоджувати попередньо список запитань чи подавати згодом текст на авторизацію. До того ж чиновники готові спілкуватися із більшістю журналістів, яким довіряють, у форматі off- the-records. Хоча прес-служба не надто це вітає, все ж вони прагнуть самостійно виконувати посередницькі функції – це зона їх відповідальності.

До речі про акредитацію, бейдж акредитації дає доступ до усіх високих кабінетів, включаючи й кулуари, до того ж поновлюється у автоматичному режимі, не потрібно збирати новий стос документів, чекати на рішення відповідного департаменту, не знаючи його результатів. При цьому акредитація поширюється як на РЄ та ЄП. Спрощений принцип акредитації було обмежено тільки під час візиту Понтифіка до Страсбурга.

Однак комунікація між суспільством та державою, де роль прес-служб залишаться чи не базовою, завжди виглядає наздоганяючою  у порівнянні з динамічними вимогами кожної із сторін щодо оперативності та повноти інформування.

Сергій Даниленко
 модератор аналітичної групи Geostrategy