Дипломатія після ударів: Чи зможуть США та Іран розрубати “Ормузький вузол” і вийти з глухого кута

28 лютого 2026 року США та Ізраїль розпочали серію ударів по Ірану, виправдовуючи порушення міжнародного права шляхетним наміром обмежити іранську ядерну програму й змінити політичний режим у країні. Унаслідок ударів було вбито верховного лідера Алі Хаменеї.

Війна США й Ізраїлю проти Ірану стала випробуванням меж силової дипломатії, ознаменувавши чергову фазу близькосхідної конфронтації. Початковий розрахунок Вашингтона і Тель-Авіва полягав у тому, що масований удар по іранській військовій, ракетній і ядерній інфраструктурі змусить Тегеран погодитися на нову стратегічну формулу безпеки.

Тож чи зможуть Вашингтон і Тегеран, зрештою, подолати дипломатичний глухий кут після того, як численні спроби віднайти компроміс щоразу завершувалися новими взаємними ультиматумами?

У міжнародній безпеці найнебезпечнішою ілюзією є не слабкість, а впевненість. Держави часто діють так, ніби ескалацію можна контролювати з технічною точністю: удари мають стримувати, погрози – примушувати, блокади – змушувати противника сісти за стіл переговорів. Проте сучасні конфлікти дедалі рідше підкоряються такій лінійній логіці. Вони виходять за межі поля бою, поширюючись на енергетичні ринки, морську логістику, цифрову інфраструктуру, союзницькі відносини та внутрішню політичну стабільність.

Саме це сьогодні демонструє війна США та Ізраїлю проти Ірану. Військовий тиск не привів до швидкої капітуляції Тегерана, а дипломатичний процес не перетворився на реалістичний шлях до миру. Натомість сторони опинилися в ситуації, яку можна описати як “сіру зону” – без повноцінної війни, але й без справжнього миру.

За даними The Wall Street Journal, США та Іран фактично застрягли у стані дипломатичного глухого кута, коли перемир’я триває вже другий місяць, однак жодна зі сторін не готова ані до справжнього компромісу, ані до повномасштабного відновлення бойових дій. Видання описує нинішню ситуацію як простір між війною і миром, де Вашингтон продовжує тиск на Іран, а Тегеран зберігає контроль над Ормузькою протокою – одним із ключових маршрутів світового нафтового експорту.

Глухий кут як результат несумісних стратегій

Головна причина нинішнього глухого кута полягає не лише у взаємній ворожості, а й у принципово різному баченні послідовності врегулювання. Вашингтон прагне швидкої угоди, яка передусім нейтралізувала б іранську ядерну загрозу. За повідомленням CNN, адміністрація Дональда Трампа очікує від Ірану швидких поступок на тлі військового й економічного тиску, включно з офіційним призупиненням ядерної програми щонайменше на десять років і передачею запасів високозбагаченого урану під зовнішній контроль.

Іран, навпаки, намагається змінити порядок денний. Тегеран не визнає себе переможеним і пропонує поетапну модель, у якій ядерне питання відкладається на пізніший етап. Натомість першочерговими для іранської сторони є припинення бойових дій, зняття військово-морської блокади, врегулювання ситуації навколо Ормузької протоки та отримання фінансово-політичних гарантій, які забезпечили б виживання режиму.

Саме тому переговори не можуть просунутися навіть на рівні базової логіки: США хочуть спершу ядерних поступок, а потім деескалації; Іран хоче спершу гарантій безпеки й економічного послаблення, а вже потім — дискусії щодо ядерної програми. За інформацією Reuters, в одній з іранських пропозицій передбачалося, що спочатку має бути припинена війна та надані гарантії, що Вашингтон не відновить бойові дії, а вже після цього сторони мали б перейти до розв’язання питань блокади, Ормузької протоки та ядерного досьє.

Ця різниця у послідовності кроків є не технічною деталлю, а суттю конфлікту. Для США поступитися в питанні Ормузу або санкцій до ядерних обмежень означало б фактично визнати ефективність іранського шантажу. Для Ірану погодитися на ядерні поступки без гарантій безпеки означало б політичне приниження і стратегічне роззброєння під тиском.

Ормузька протока як головний важіль тиску

Особливе місце у нинішньому протистоянні посідає Ормузька протока. Це не просто регіональний морський шлях, а глобальна економічна артерія, від стабільності якої залежить значна частина світового енергетичного ринку. Саме тому її часткове блокування або обмеження судноплавства перетворює локальну війну на глобальну кризу.

Як повідомляє Reuters, ціни на нафту зросли після того, як мирні переговори між США та Іраном зайшли в глухий кут, а поставки через Ормузьку протоку залишилися обмеженими. Зокрема, наприкінці квітня Brent подорожчала приблизно на 3%, досягнувши двотижневого максимуму, тоді як WTI також продемонструвала суттєве зростання.

За повідомленням Укрінформ із посиланням на Reuters, зростання цін на нафту було безпосередньо пов’язане з відсутністю реального дипломатичного прогресу та збереженням обмеженого руху суден через Ормузьку протоку. Ринки реагують не стільки на заяви політиків, скільки на фактичну можливість транспортування енергоносіїв. Поки дипломатичні сигнали не перетворюються на реальні поставки, нафтовий ринок залишається в режимі підвищеної нестабільності.

Іран використовує Ормузьку протоку як інструмент стратегічного тиску. Для Тегерана це спосіб показати, що війна проти нього не може залишатися локальною і контрольованою. Якщо США та Ізраїль здатні завдавати ударів по іранській території, Іран, у свою чергу, здатен завдавати шкоди глобальній економіці через обмеження морської логістики. У цьому і полягає асиметрична логіка іранської відповіді: не перемогти США у прямій військовій конфронтації, а зробити продовження тиску надто дорогим для Вашингтона, його союзників і світових ринків.

Чому тиск не гарантує поступок

Поточна стратегія США ґрунтується на припущенні, що посилення військового, економічного й дипломатичного тиску зрештою змусить Іран погодитися на американські умови. Проте це припущення має слабке місце: ескалація не завжди створює поступливість. Вона може створити страх, але страх не обов’язково перетворюється на компроміс. Вона може завдати шкоди, але шкода не завжди веде до капітуляції.

Якщо іранське керівництво сприймає конфлікт як екзистенційний, воно може розглядати поступки не як шлях до виживання, а як початок власного краху. У такій ситуації максималістські погрози стають стратегічно небезпечними, бо звужують простір для компромісу. Коли противнику залишають лише вибір між приниженням і опором, опір стає єдиним політично прийнятним варіантом.

Саме тому політика, побудована лише на примусі, ризикує стати саморуйнівною. США мають легітимні стратегічні інтереси: не допустити набуття Іраном ядерної зброї, забезпечити свободу судноплавства в Ормузькій протоці, захистити американські сили та союзників, а також зменшити загрозу з боку іранських проксі. Однак ці цілі не обов’язково потребують стратегії, яка виглядає як загроза виживанню іранської держави або базовому функціонуванню іранського суспільства.

Фактор недовіри та пошук гарантій

Ще одним джерелом глухого кута є недовіра. Іран не вірить, що США дотримуватимуться домовленостей після того, як Тегеран зробить поступки. Саме тому, за повідомленнями медіа, Іран прагне залучити до майбутньої угоди зовнішніх гарантів, зокрема Китай, а також наполягає на закріпленні домовленостей на рівні Ради Безпеки ООН.

Це свідчить про те, що для Ірану питання полягає не стільуи в змісті угоди, а в її політичній надійності. Тегеран побоюється сценарію, за якого він погодиться на обмеження ядерної програми, але США збережуть можливість відновити тиск або військові дії за першої політичної нагоди.

Для Вашингтона залучення Китаю як гаранта є проблемним, оскільки це посилює роль Пекіна у близькосхідній дипломатії. Проте повне ігнорування потреби в гарантіях також не працює. Якщо Іран не матиме жодної впевненості, що деескалація не стане паузою перед новою хвилею ударів, він не матиме стимулу погоджуватися на суттєві поступки.

Гібридні наслідки та вразливість США

Конфлікт із Іраном не обмежується повітряними ударами, блокадами чи морською безпекою. Іран має широкий арсенал асиметричної відповіді: кібератаки, саботаж, удари через проксі, психологічні операції, економічний тиск і вплив на громадську думку. Це означає, що поле бою не закінчується там, де завершується військова кампанія.

Якщо Іран не може зрівнятися зі США у конвенційній військовій силі, він може переносити конфлікт у цивільні та цифрові простори. Потенційними цілями можуть стати енергетичні мережі, порти, лікарні, місцеві урядові системи, приватні компанії, фінансова інфраструктура та виборчі процеси. Тому стратегія США має бути не лише наступальною, а й оборонною. Якщо Білий дім чинить тиск на Іран, при цьому залишаючи вразливим власний цифровий “тил”, він ризикує отримати удар по “ахіллесовій п’яті” – цифровій інфраструктурі, коли навіть локальний збій може мати масштабні наслідки, до яких американці явно не готові.

Український вимір: чому ця війна важлива для Києва

Для України війна США та Ізраїлю проти Ірану має не лише близькосхідне значення. Вона безпосередньо впливає на глобальний розподіл американської уваги, енергетичні ціни та стратегічні можливості Росії. Коли Вашингтон змушений одночасно управляти кризою на Близькому Сході, стримувати Китай, підтримувати Україну і контролювати глобальні енергетичні наслідки, американські ресурси розтягуються. Росія отримує вигоду від будь-якого такого розпорошення. Вищі ціни на нафту можуть посилювати російську воєнну економіку, а зменшення уваги США до України створює для Москви додатковий стратегічний простір.

Саме тому іранська криза не може розглядатися окремо від війни Росії проти України. Політика щодо Ірану, підтримка України, безпека Перської затоки, енергетична стабільність і конкуренція з Китаєм є частинами однієї глобальної стратегічної мозаїки. Невдала або надмірно ескалаційна політика США щодо Ірану може ненавмисно допомогти Москві й Пекіну, виснажуючи американську увагу та ресурси.

Водночас Україна може бути не лише пасивним спостерігачем цієї кризи. Досвід України у протидії комбінованим атакам, дронам, ракетним ударам, кібератакам і гібридним операціям може бути корисним для держав Перської затоки. Саме тому перспективним напрямом є глибша співпраця між США, Ізраїлем, країнами Затоки та Україною у сфері протиповітряної оборони, систем раннього попередження, захисту критичної інфраструктури та протидії дронам.

Можливий вихід – поетапна деескалація

Проблема нинішніх переговорів полягає в тому, що сторони намагаються розв’язати одразу надто багато питань: ядерну програму, санкції, розблокування Ормузької протоки. Така “велика угода” майже приречена на провал, бо кожен її елемент гальмує весь процес. Реалістичнішим шляхом є поетапна модель деескалації.

Першим кроком могло б стати часткове розблокування Ормузької протоки під міжнародним моніторингом. Це дозволило б зменшити тиск на енергетичні ринки, не змушуючи сторони одразу поступатися у принципових питаннях.

Другий потенційний крок – взаємна пауза: США та Ізраїль утримуються від нових наступальних ударів, якщо Іран і його проксі не атакують американські сили, інфраструктуру країн Затоки та комерційне судноплавство.

Третім кроком має стати відновлення ядерних переговорів за поетапним порядком денним: обмеження збагачення урану, розширення інспекцій, контроль над діяльністю, пов’язаною зі створенням зброї, в обмін на поступове й зворотне послаблення санкцій.

Четвертий елемент – залучення посередників. Пакистан, Катар, Туреччина, Єгипет або Оман можуть відігравати роль майданчиків для непрямих переговорів. Китай, попри політичну складність його участі, може бути важливим для Ірану як додатковий гарант. ООН або Рада Безпеки могли б забезпечити формальне закріплення окремих елементів домовленості.

Нарешті п’ятий етап – чітке розмежування переговорних питань. Ядерне досьє Ірану, морська безпека, санкції, проксі-конфлікти та регіональна архітектура безпеки мають обговорюватися в окремих модулях. Інакше будь-яка суперечність у Лівані, Ємені чи Перській затоці знову блокуватиме всю переговорну рамку.

Як вимірювати успіх

Головна помилка силової політики полягає в тому, що успіх часто вимірюється видимою шкодою: зруйнованими об’єктами, ліквідованими командирами, перехопленими ракетами або новими санкціями. Утім, ці показники не обов’язково означають стратегічний прогрес.

Справжній успіх слід вимірювати інакше, поставивши собі три головні питання. Чи зменшився ризик ядерного прориву Ірану? Чи відкрита Ормузька протока? Чи вдалося перешкодити Росії набути додаткових стратегічних переваг? Якщо відповідь на кожне з цих питань негативна, тоді навіть тактично успішна кампанія може бути стратегічно провальною.

Одаріна Сога, аналітикиня