Позов України проти РФ до Міжнародного суду ООН: які перспективи?

На початку 2017 року Україна подала позов до Міжнародного суду ООН з метою притягнення Російської Федерації до відповідальності за вчинення актів тероризму та дискримінації протягом її незаконної агресії проти України. Позов подано у рамках двох Міжнародних конвенцій — про боротьбу з фінансуванням тероризму, що в першу чергу стосується російської агресії на Донбасі, та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яку окупаційна російська влада запровадила в анексованому Криму. Якими є перспективи розгляду згаданих позовів і що можна очікувати від Гааги у найближчому майбутньому?

Україна нарешті завершила процес формування комплексних досьє, адресованих Міжнародному суду ООН у Гаазі, в яких міститься звинувачення на адресу Росії у залякуванні, політичному тиску та зрештою комплексній агресії проти України. Важливо зазначити, що у позові Україна орієнтується на відлік часу — Помаранчеву Революцію 2004 року, з якої Росія, на думку позивача, розпочала масштабний наступ на українську державність.

У позові основний акцент робиться на двох аспектах:

1) на порушенні Російською Федерацією Конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму шляхом надання зброї та інших видів допомоги незаконним збройним формуванням, які вчинили низку актів тероризму на території України, та

2) на порушенні Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації через кампанії дискримінації щодо неросійських громад, які проживають на окупованій території Кримського півострова, зокрема спільнот етнічних українців і кримських татар.

До складу Міжнародного суду ООН входять 15 суддів, які представляють наступні країни: президент Ронні Абрахам (Ronny Abraham) (Франція), віце-президент Абдульгвай Ахмед Юсуф (Abdulqawi Ahmed Yusuf) (Сомалі), судді Хасаші Овада (Hisashi Owada) (Японія), Петер Томка (Peter Tomka) (Словакія), Мохамед Бенноуна (Mohamed Bennouna) (Марокко), Антоніо Аугусто Тріндаде (Antônio Augusto Trindade) (Бразилія), Крістофер Грінвуд (Christopher Greenwood) (Великобританія), Хуе Ханьін (Xue Hanqin) (Китай), Джоан Донахью (Joan E. Donoghue) (США), Джорджіо Гаха (Giorgio Gaja) (Італія), Джулія Себутінд (Julia Sebutinde) (Уганда), Дальвер Бандарі (Dalveer Bhandari) (Індія), Патрік Робінсон (Patrick Robinson) (Ямайка), Джеймс Кроуфорд (James Crawford) (Австралія) та Кирил Геворгян (Kirill Gevorgian) (Росія).

Це ті люди, від яких у найближчому майбутньому залежатиме доля українського позову.

А поки вони вивчають матеріали справи, варто подивитися на історію схожих позовів інших країн до міжнародного суду ООН. Так, доволі цікавою є справа «Нікарагуа проти США», яка була подана урядом Нікарагуа до Гааги 1984 року у зв’язку із підтримкою Сполученими Штатами дій нікарагуанських контрас. Два роки суд розглядав позов, і зрештою у червні 1986 року визнав, що США, підтримуючи дії контрас, порушили наступні міжнародно-правові зобов’язання: а) не втручатися у справи інших держав, б) не застосовувати силу щодо інших держав, в) не зазіхати на суверенітет іншої держави та г) не заважати розвитку морської торгівлі. Як наслідок, суд вирішив, що США мають компенсувати Нікарагуа збитки, які були заподіяні внаслідок вказаних правопорушень. Однак реакція Вашингтону на вирок була очікуваною: США надалі відмовилися від обов’язкового визнання юрисдикції суду.

Фактично із таким самим результатом завершився процес розгляду позову Югославії проти країн НАТО у зв’язку із бомбардуваннями території Югославії 1999 року. Спершу суд не задовольнив прохання Югославії про винесення постанови про припинення бомбардувань до остаточного вердикту, вказавши на те, що він не має юрисдикції для реалізації зазначених заходів. Взагалі формулювання про «відсутність юрисдикції суду» стосовно дій 10 країн-членів НАТО щодо Югославії дозволило Міжнародному суду ООН уникнути конкретики і не задовольнити позовні сподівання тодішнього югославського керівництва.

Історія відносин спочатку СРСР, а потім і Росії з Міжнародним судом ООН також є доволі непростою. Протягом тривалого часу радянське керівництво не визнавало юрисдикцію суду і не давало згоду на те, щоб бути стороною судового процесу. Наприклад, за усю історію американо-радянських відносин США чотири рази подавали судові позови проти СРСР, причому стосувалися вони інцидентів із американськими військовими літаками. В усіх випадках суд ухвалював однакові рішення: зазначалося, що Міжнародний суд ООН не володіє юрисдикцією і тому не може розпочати розгляд позовів.

Росія просунулася ще далі у питаннях визнання юрисдикції суду, зокрема шляхом приєднання до низки міжнародних договорів та конвенцій, які зокрема стосувалися боротьби з тероризмом. За однією з таких конвенцій — про боротьбу з фінансуванням тероризму — Україна й подала позов до суду.

До речі, доволі показовою для перспектив українського позову у Гаазі є ситуація, пов’язана із позовом Грузії проти Росії у світлі військової агресії 2008 року. Важливо зазначити, що Росія погодилася виступати стороною у судовій суперечці, яка стосувалася дотримання нею положень Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації. Справа розглядалася у Гаазі два роки, протягом яких суд не знайшов ніяких інших формулювань, окрім того, щоб зазначити, що він «не володіє юрисдикцією для розгляду поданого Грузією позову».

Отже, Україні на нинішньому етапі доводиться чекати, поки Росія дасть дозвіл на розгляд позову проти себе, оскільки без цієї згоди суд не зможе розглянути скаргу України проти дій Російської Федерації на Донбасі та у Криму. Наразі це головне. Також за наявної ситуації важливо розуміти те, що Росія, приєднавшись до двох конвенцій — про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації — фактично визнала юрисдикцію суду ООН. Але навіть це не є стовідсотковою гарантією її згоди на участь у судовому процесі. Тим більше враховуючи, щоКремль вважає територію Криму невід’ємною частиною самої Російської Федерації, а не просто спірною територією/територією замороженого конфлікту. Водночас реальність полягає в тому, що міжнародна спільнота де-юре вважає Крим територією України. І востаннє це було засвідчено у прийнятій торік у грудні резолюції Генасамблеї ООН, в якій Крим визнано українською територією, тимчасово окупованою Росією, а сама Росія визнана окупантом.

Андрій Наджос, 

доцент Інституту міжнародних відносин, КНУ ім. Тараса Шевченка

для QHA