Нормандські переговори: ключові висновки

До останнього моменту ніхто із Нормандської четвірки не сподівався побачити російського президента Путіна у Берліні. Причина такого скептичного ставлення у тому, що сам Путін у вересні цього року особисто гучно гримнув дверима перед обличчям України, Німеччини і Франції і заявив, що він не бачить сенсу у продовження діалогу в Нормандському форматі. Причиною такого демаршу стала так звана «Кримська провокація», коли спецслужби Росії захопили в Криму групу українських диверсантів, які нібито планували якісь теракти в окупованому Криму.

Що змінилося за два місяці? Аналітики групи Geostrategy вважають, що багато чого.

Перше, «Кримська провокація» із тріском провалилася.

Друге – Росії не вдалося змусити світ визнати вибори в Держдуму як легітимні, зокрема, ніхто не визнав депутатів, обраних по Криму, як легітимних парламентарів.

Третє. Ескалація насилля в Сирії, яка призвела до масових людських жертв, просто збісила світ. Традиційно толерантна до Росії Франція, яка внесла у жовтні у Раду Безпеки ООН проект Резолюції по Сирії, сподівалася, що Росія його підтримає. Та й просили небагато – зупинити бомбардування міста Алеппо та відкрити гуманітарні коридори. Але з цієї затії нічого не вийшло. Резолюція була заблокована Росією, бомбардування продовжилося. Паралельно із сирійськими процесами військова активність сепаратистів на Сході України значно збільшилася. Як наслідок, це поставило під реальну загрозу увесь Мінський процес.

Отже, виникла ситуація, коли російську військову агресію проти України та Сирії було прив’язано в один файл. І тут Путін зрозумів, що діватися йому немає куди. Треба розблоковувати штучно зірваний Нормандський діалог, навіть незважаючи на те, що це несе для нього суттєві політичні та іміджеві втрати.

Тому він раптово з’явився у Берліні, несподівано для Меркель, Оланда і Порошенка, коли останні вже сиділи за столом переговорів.
Тепер по суті чотирьох годинних переговорів учасників Нормандського формату, проведених у Берліні 19 жовтня 2016 року. Зміст заяв, зроблених переговірниками, а також реакція європейських ЗМІ (до речі, доволі стримана), зводиться до того, що:

а) поки що не існує альтернативи Мінському процесу;

б) сам факт зустрічі є позитивною новиною. Україна чітко заявила свою позицію, яка повністю знаходить розуміння у наших західних партнерів. І зараз всі погляди звернені в сторону Росії, відповідальність якої за війну в Україні і гуманітарну катастрофу в Сирії вже ні в кого не викликає сумніву.

в) від вчорашніх переговорів у Нормандському форматі ніхто не очікував ніякого прориву. Але проведення зустрічі говорить про те, що Москва наразі немає ніякої альтернативи. Війна на Донбасі коштує для неї все дорожче, і вже ні про які очікувані військово-політичні дивіденди мова не йде;

г) у Берліні чи не вперше прозвучала відносно нова теза Дорожньої карти для імплементації Мінського процесу. Група Geostrategy вважає, що питання Дорожньої карти для Донбасу вже навіть перезріле. Зазвичай, дорожні карти як доповнення до будь-якої угоди — це просто допоміжний план дій. У випадку війни на Донбасі дорожня карта — це спосіб контролю за діями Росії та її найманців, оскільки вони показали свою неспроможність та небажання дотримуватися договорів. Для України прийнятним варіантом є синхронність виконання пунктів домовленостей та закріплення досягнутого прогресу присутністю міжнародних спостерігачів. Дорожня карта буде єдиним планом для імплементації двох Мінських угод та супутніх документів (Мінськ-1 від 5 вересня 2014 р., Меморандум від 19 вересня 2014 р. (включно з кордоном, питання якої є невід’ємною частиною цього документу та затверджене постановою ВРУ) та Мінськ-2 від 12 лютого 2015 р.). До кінця листопада мають бути запропоновані і затверджені основні положення та напрямки Дорожньої карти.

Група Geostrategy вважає, що при підготовці проекту Дорожньої карти позиція України має бути непохитною – Київ повинен вимагати в Дорожній карті припинити обстріли, вивести ворожі війська, відновити український контроль над кордоном, ОБСЄ має отримати безперешкодний доступ на ВСЮ територію України (Донбас і Крим), має відбутися демілітаризація Донбасу. Безумовно необхідно відновити процес звільнення наших полонених та незаконно ув’язнених громадян, бо останнім часом Росія загальмувала  цей процес а ця умова обов’язково має стати складовою частиною Дорожньої карти.

Тільки після цього можливо здійснювати відновлення нормального політичного життя спустошених територій. До речі, в Берліні було реанімовано стару пропозицію про початок роботи поліцейської місії ОБСЄ для підтримання правопорядку на щойно звільнених територіях та відновленні нормальної роботи українських правоохоронних органів. Така реанімація означає, що Росія зрештою підтримала цю ідею. Бо без «зеленого світла» із Москви жодна місія ОБСЄ не запрацює. Чому Москва погодилася із такою пропозицією? Однією з можливих причин такої згоди може стати бачення Москвою формату поліцейської місії ОБСЄ, яку росіяни спробують максимально наповнити «своїми людьми» і, таким чином, введуть під егідою ОБСЄ на Донбас підконтрольний Москві озброєний контингент. Таким чином, ОБСЄ подарує Росії можливість здійснювати контроль за територіями так званих ЛНР та ДНР.

Тому для Києва надзвичайно важливо приділити особливу увагу принципам, на яких буде формуватися поліцейська місія ОБСЄ.

І насамкінець про кілька слів про слова Канцлера Німеччини Меркель, яка вважає, що Україна має отримати контроль над власним кордоном "в кінці процесу". Про це вона сказала на брифінгу після завершення переговорів у Берліні. Власне, у словах фрау Меркель немає ніякої сенсації. Процитуємо пункт 9 Мінських домовленостей від 2015 року:

«Відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке повинно початися в перший день після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання (місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей на підставі Закону України та конституційна реформа) до кінця 2015 року за умови виконання пункту 11 - в консультаціях і за погодженням з представниками окремих районів Донецької та Луганської областей у рамках Тристоронньої Контактної групи».

Так що від України вимагають рівно те, на що вона сама добровільно погодилася на початку 2015 року.