Образ Китаю в українському медійному просторі

Образ Китаю у національних українських медіа має відвертий стереотипізований характер. Слід зауважити, що і журналісти, які торкаються теми україно-китайських відносин із різних приводів – політичних, дипломатичних, багатосторонніх міжнародних відносин чи двостороннього економічного й фінансового співробітництва, і експерти-міжнародники, які тлумачать широкому загалу особливості контактів Києва та Пекіна, а також нечасті у медійному просторі фахівці-синологи – у більшості, за винятком останніх, ретранслюють вже закріплені у нашому інформаційному просторі тези, що формують стійкі міфи про історію, сучасне, а почасти і майбутнє Китаю. Назвемо найбільш загальні меседжі, що ними вичерпуються оцінки політики, господарства та особливостей державного управлінні КНР:

- 36 стратагем напівлегендарного Сунь Цзи;
- Піднебесна перебуває завжди над схваткою сильних світу цього і чи не єдина держава, що дочекається того моменту, коли «трупи її ворогів пропливуть мимо»;
- Китай – могильних світового панування США/Китай – майбутній володар світу;
- у Китаю карають на смерть корупціонерів, а їх не меншає;
- Китай скупив весь зовнішній борг США;
- Китай відбере східні території Росії;
- а також – все, що не робиться, робиться/підробляється у Китаї.

Цей ряд можна продовжувати похідними від зазначених тез, що фактично десятиліття формують шляхом тиражування у медіа України уявлення про цю державу.

Нова та більш актуальна інформація про Китай могла б інкорпоруватися до медійного простору України через системну діяльність «Think Tank», які, скажімо, напрацьовували б важливі, доступні та зрозумілі у контексті двосторонніх відносин матеріали та через експертів оприлюднювали б їх для «перетравлення» засобами масової комунікації.

То ж маємо констатувати, що на фоні сталого політичного, господарського, культурного, академічного, мовного (в Україні все більше молодих людей береться за вивчення китайської мови) інтересу до Китаю медійний простір живиться «інформаційним продуктом» вторинної переробки. Маємо на увазі те, що інформація про Китай не виходить за рамки тих уявлень, що панують тут незмінно вже тривалий час, чи то нові повідомлення про Китай українські журналісти отримують вже після її обробки інформаційними й аналітичними центрами інших країн. Це не сприяє об’єктивному висвітленню наших відносин, проблем і перспектив. Головно, що українці й досі у своїй більшості формують уявлення про Китай на основі придбаних речей на провінційному базарі чи порівнянь якості європейських та китайських автомобілів, які, до речі, базуються на застарілих моделях.

Зусиль дипломатичного представництва КНР в Україні чи то інформаційних повідомлень від МЗС України з нагоди україно-китайських контактів відверто бракує для повноцінного функціонування «китайської тематики» у медійному просторі України по всій горизонталі різних видів засобів масової інформації.
Ця прогалина вже давно турбує відповідні державні органи, зокрема Міністерство інформаційної політики та підпорядковані йому установи, на які покладено завдання із поширення інформації про Україну. Так, серед завдань новоствореної Мультимедійної платформи іномовлення України, куди входить державна інформаційна агенція Укрінформ, яка поширює інформацію і китайською мовою, є контентне наповнення каналів двостороннього обміні інформацією. Власне, це та «точна входу», якщо говорити про можливості державної інформаційної політики, де національні медіа могли б підживлюватися первинної інформацією про життя Китаю.

Водночас слід додати, що інформаційна тематична палітра, яку українська аудиторія отримує про Китай, є також доволі стандартною. Це викликано, зокрема, специфічною інформаційною політикою Уряду Китаю, своєрідним національним інформаційним суверенітетом, а також наявністю культурних особливостей комунікування. Україна – держава, яка формує власну ідентичність на основі європейських традицій, натомість Китай – країна в Азії із власною ідентичністю. Тому спільним завдання, яке, напевне впливе на трансформацію образу Китаю в українських медіа та сприятиме подоланню застарілих стереотипів, є розвиток міжкультурних комунікацій у системі нової стратегії комунікативних відносин між нашими державами.

Одним із майданчиків для вирішення цього завдання може стати Інститут міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, де є відповідні передумови для цього, а саме – краща національна школа із вивчення міжнародних відносин, зокрема й у питаннях країнознавства, а також складова цієї школи – досвід із дослідження та розробки рекомендацій із формування та втілення міжнародних комунікацій. Це є добрим інструментом для кращої спільної україно-китайської співпраці у інформаційній сфері.