Що несе більше загроз: російська агресія чи українська мова?

Практично одразу після ухвалення Верховною Радою України Закону «Про функціонування української мови як державної» ми почули від окремих міжнародних партнерів критичні зауваження. Дехто у своїй войовничій риториці пішов настільки далеко, що почало проглядатися неприховане бажання втрутитися у внутрішні справи України.

Україна надала необхідні коментарі щодо важливої потреби в ухваленні цього Закону, покликаного захистити права українських громадян на отримання інформації та послуг державною мовою, наповнення державного статусу української мови реальним змістом та підтримати українську мову як один з найважливіших чинників української ідентичності, національної безпеки та державної єдності.

Додамо лише кілька принципових моментів.

Група Geostrategy добре пам’ятає нещодавню історію із вчиненням Російською Федерацією безпрецедентних агресивних дій, коли представники ФСБ відкрили вогонь по українським морякам в нейтральних водах поблизу Керченської протоки. Наслідки агресії російської сторони усім добре відомі. Однак не настільки відомо те, як тяжко опрацьовувалася єдина консолідована позиція Європейського Союзу щодо акту агресії Росії. Після інтенсивних контактів та взаємодії з нашими ЄСівськими партнерами зрештою вдалося засудити дії Росії та розширити санкційні списки за рахунок включення осіб, причетних до агресії. Однак краще не буду згадувати, скільки часу на це пішло.

Остання витівка Кремля із паспортизацією українських громадян, які мешкають на тимчасово непідконтрольних територіях Луганської і Донецької областей, може мати дуже серйозні безпекові наслідки для нашої держави та усього європейського регіону. Здавалося б ми говоримо про очевидні речі. А от і ні, оскільки на реакцію довелося чекати так само довго. До речі, лише 8 травня стало відомо про те, що міністри закордонних справ держав-членів Європейського Союзу погодились розглянути питання паспортизації на своїх зустрічі 13 травня 2019 року в Брюсселі.

Але ж наскільки великим було здивування, що ухвалення Верховною Радою України Закону «Про функціонування української мови як державної», що є суто внутрішньою справою України, викликало значно швидшу реакцію в Брюсселі та столицях окремих держав-членів Євросоюзу (про Росію годі й згадувати). Таке враження, даруйте, що справа стосується не мови, а намірів України анексувати Краснодарський край.

Невже українська мова страшніша для Європи за російські танки та найманців?

І, до речі, нагадаємо, що подавати закони на оцінку Венеціанської комісії – це суверенне право України, а не її обов’язок. На відміну від багатьох інших держав-членів Ради Європи, ми набагато частіше звертаємся за експертною думкою до Страсбургу. Бо прозорі і демократичні. А дехто з тих, хто грубо порушуючи статутні обов’язки і зобов’язання в рамках членства в РЄ, вбиває громадян сусідніх держав, забирає території, не платить членські внески, суттєво обмежує діяльність громадського сектору, вже доволі скоро може отримати усі справедливо втрачені повноваження і повернутися в Парламентську Асамблею Ради Європи. Так у чому з справедливість, ми запитуємо?