Клінтон vs Трамп: як Україні не стати розмінною картою

Український фактор чи не вперше за новітню історію набув особливого звучання у президентських перегонах в США. Окрім цього, таких «чи не вперше» виявилося багато у цьогорічній президентській гонці. Так, вперше дружина колишнього президента США стала головним кандидатом на посаду американського президента (від Демократичної партії). Вперше ядерну країну – Росію – офіційно звинуватили у грубому втручанні у передвиборчі перегони шляхом здійснення кібератак, що на практиці означає злам російськими хакерами поштової скриньки одного із кандидатів на посаду президента США (кажуть, що навіть колишній СРСР у кращі часи не дозволяв собі подібних забавок). Чи не вперше кандидата від Республіканської партії (тієї політичної сили, яка завжди буле непримиренною по відношенню до усього російського) напряму звинувачують у зв’язках із Кремлем.

Ставки можуть зіграти несподівано

Український політикум захопився грою у ставки в передвиборчій кампанії США. Слідкуючи за передвиборчими перегонами та риторикою двох кандидатів на посаду президента США – республіканця Дональда Трампа та демократки Хіларі Клінтон – виникає враження, що українці сприймають західних політиків у чорно-білих фарбах. Такий підхід «чорно-білого світу» особливо загострився в умовах триваючої російської військової агресії, що цілком логічно. Україна природно шукає захисту у тих Західних партнерів із ядерною зброєю, які на початку 1990-х років давали гарантії безпеки в обмін на її вивезення з України до Росії.

Однак не варто зловживати таким підходом. Тому що зрештою кандидати на посаду американського президента будуть виходити у першу чергу із необхідності захисту національних інтересів США, і лише в останню – із необхідності захистити своїх союзників. Кандидат-демократ Хіларі Клінтон виглядає більш про-українською, ніж її опонент, кандидат від республіканців Дональд Трамп. Й справді, якщо Клінтон відверто критикує агресивну політику Кремля, то Трамп ставить під сумнів доцільність збереження Криму у складі України в умовах, коли кримчани прагнуть бути в Росії.

Але не все настільки однозначно, як може здаватися з Київських пагорбів на перший погляд.

Короткого погляду на міжнародні виклики, з якими зіштовхнеться нова адміністрація США з початку 2017 року, вказують на те, що відвоювати в аженді нового американського президента місце для України буде завданням не з легких. Навіть якщо оберуть Хіларі Клінтон.

Про рішучість родини Клінтон

Хіларі має величезний досвід управління Сполученими Штатами. Спочатку вона протягом восьми років допомагала своєму чоловіку знаходити відповіді на загрози, які поставали перед США в період з 1992 по 2000 роки. Відповіді Вашингтону загалом були жорсткими, однак рішення про їх застосування ухвалювалися непросто.

Ми пам’ятаємо, наприклад, наскільки швидко Білл Клінтон виводив американський військовий контингент із Сомалі після бою в Могадиш у жовтні 1993 році за участю американських військових. У Вашингтоні Могадиш не люблять згадувати до цього часу. Зіткнення між американськими силами спеціального призначення і силами незаконних озброєних формувань так званого «Сомалійського національного Альянсу» під час проведення миротворчої операції ООН в Сомалі відбулося під час арешту двох членів Альянсу. Американцям довелося вступати у вуличний бій з супротивним, який значно переважав у чисельності. За два дні американці втратили 18 людей, і тодішній президент Білл Клінтон був змушений прийняти оперативне рішення про вивід американських військ із Сомалі.

Після цього трапилася вже добре забута, але від того не менш жахлива трагедія в Руанді у липні 1994 року – масове вбивство представників руандійського племені «тутсі» місцевими племенами «хуту». Під час геноциду, за різними оцінками, було знищено від 500 тисяч до мільйону людей, серед яких «тутсі» складали майже 70%. Вдумайтеся у ці цифри. Загальна кількість жертв складала від 20% від населення Руанди. Геноцид було сплановано керівництвом Руанди і втілено за допомогою поліції і армії. Тоді світове співтовариство не зуміло вчасно відреагувати та руандійську трагедію. Кажуть що Білл Клінтом знав про плани знищення «тутсі», однак страх, навіяний подіями в Магадіш, та участь США у війні на Балканах, призвели до небаченої трагедії. Вже пізніше Білл Клінтон оцінить невтручання США у руандійську трагедію як один із найбільших своїх провалів у сфері зовнішньої політики.

Втягнення США у криваву війну на Балканах також відбувалося тяжко. Навіть зважаючи на те, що війна в Югославії розгорілася безпосередньо на кордонах країн-союзників США, Вашингтон так і не наважився розпочати сухопутну операцію. Хоча відомо, що американські генерали спонукали Білла Клінтона на введення військ на Балкани.

Виникало враження, що колишній американських президент-демократ, гарантуючи мир і безпеку у різних кутках світу, в тому числі надавши Україні гарантії безпеки за Будапештським Меморандумом, наївно вважав, що виконувати їх йому ніколи не доведеться. Тому й перевага у вирішення військових конфліктів надавалася відносно недорогим засобам, такими як повітряні обстрілі, замість проведення наземних операцій.

Також ватро більш уважно подивитися на зовнішньополітичні пріоритети Хіларі Клінтон, які вона сповідувала за часів її перебування на посаді Державного секретаря США. Саме тоді відбувся розворот Сполучених Штатів у бік Азії, точніше – Китаю. З огляду на те, що роль Китаю у глобальних процесах посилюється, Клінтон продовжить розвивати цей тренд. Протягом усіх двох термінів перебування її «керівника», Барака Обами, на посаді американського президента, їй так і не вдалося витягнути його в Україну. До речі, саме за останні вісім років США найбільш далеко відійшла від участі у процесах, які відбувалися в Європі, і лише російська агресія проти України повернула Вашингтон у європейське поле. Навіть війна Росії проти Грузії у 2008 році не змогли повернути США у європейське геополітичне поле.

Український контекст

Подібну тактику може успадкувати від свого чоловіка і Хіларі Клінтон, якщо її оберуть на посаду американського президента. Тим більше, що нинішня передвиборча кампанія засвідчила, наскільки американці далекі від проблем, з якими, наприклад, зіштовхнулася Україна. Громадяни США вірять у те, що дивіденди від глобалізації їх оминули, вони не почувають себе більш безпечними внаслідок боротьби із тероризмом у Сирії і Афганістані, а політичні маніпуляції демократів та республіканців в передвиборчій кампанії взагалі небезпечно нівелюють віру американців у демократію.

Саме тому, кого б не обрали на посаду президента США, він або вона будуть змушені займатися вирішенням внутрішніх проблем. Двоє теледетабів підтвердили те, що в таборах обох кандидатів є люди, готові витягати американську економіку на новий етап розвитку, реалізуючи, перш за все, внутрішні інфраструктурі проекти. Це, на їх думку, створить додаткові можливості для середнього класу, і буде тягнути американську економіку подалі від віртуальної спекулятивної моделі Трампа, яка воліє грати на фінансових ринках замість розвитку реальних секторів економіки.

Тому Києві не варто будувати ілюзій щодо чарівної палички Хіларі Клінтон, якою вона зможе вирішити усі українські виклики і загрози: такої просто не існує. Успіх у проведенні реформ в Україні залежить не від США, а від України.

Американці створили усі необхідні передумови для того, щоб підтримувати Україну за багатьма ключовими напрямками, включаючи військовий. Малоймовірно, що Сполучені Штати змінять своє ставлення і відмовляться від підтримки України. Сильна і процвітаюча Україна їм потрібна не менше, ніж самим українцям. Але домашню роботу вони за Київ не зроблять. Перед новим американським президентом будуть стояти свої нагальні питання, які будуть пов’язані, у першу чергу, із стимулюванням розвитку американської економіки, а також відновлення довіри американців до свого політичного класу, який, як показують президентські перегони, знаходиться у кризовому стані.