Пастка Мінських переговорів

За результатами аналізу документів, підготовлених та ухвалених 12 лютого у Мінську лідерами України, Німеччини, Франції та Росії, група Geostrategy проаналізувала один момент, який жодним чином не вписується у формат переговорів із врегулювання ситуації на українському Донбасі. Мова йде про пункт Декларації політичних лідерів вказаних країн, який викладено у наступній редакції:

«Вони також підтверджують необхідність проведення трьохсторонніх переговорів між Європейським Союзом, Україною та Росією з метою обговорення питань, які викликають занепокоєння у Російської Федерації у зв’язку із виконанням Угоди про глибоку та всеохоплюючу зону вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом».

Дуже дивний пункт Декларації.

По-перше, взагалі незрозуміло, яким чином зона вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом стосується присутності російських регулярних військ та російської зброї на Донбасі, а також кровопролиття, спричиненого прямим військовим та політичним втручанняя Росії у життя Донбасу. Звичайно, якщо дивитися на питання з філософської точки зору або з кремлівських висот, то включення такого пункту можна виправдати. Мовляв, Донбас був проти євроінтеграції, яка нібито наносить шкоду – моральну та матеріальну – мешканцям Сходу України. Проте у такого підходу є очевидне слабке місце: протягом кривавих місяців група Geostrategy жодного разу не чула від лідерів сепаратистів навіть такого словосполучення як «зона вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом».

По-друге, на тристоронньому форматі діалогу Україна – Євросоюз за участю Росії наполягав іще колишній український прем’єр-міністр Микола Азаров, який, будучи агентом впливу особисто Путіна та Медведєва, доклав чимало зусиль для руйнування української державності. Отже, ідеї Азарова (а вірніше не його, а Кремля; Азаров завжди був лише «московським ретранслятором»), який переховується у Москві, якимось магічним чином з’явилися у Мінську. Причому не лише з’явилися, але й були зафіксовані у тексті Декларації. І, зауважимо, що така фіксація відбулася із благословення фрау Меркель та месьє Оланда. Дивно, чи не так?

Отже, цей проблемний пункт, на думку аналітиків групи, залишає більше питань, ніж дає відповідей на них. Наприклад, коли і в якому форматі буде створено консультативну тристоронню групу, яка буде знімати російські занепокоєння щодо двосторонньої торгівлі між Україною та Європейським Союзом. Чи матимуть рішення групи характер, обов’язковий до виконання Брюсселем та Києвом? Чи не несе такий тристоронній формат загрози для українських товаровиробників, які вже поступово починають звикати до правил вільної торгівлі з ЄС?

Ми не хочемо виступати у ролі скептиків та критиків. Група чудово усвідомлює, в яких жорстких умовах живе нинішня українська політична еліта, який тягар відповідальності на ній лежить у зв’язку із подіями на Донбасі. Однак речі, подібні до згаданого вище пункту, потребують особливого роз’яснення з боку або міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, або його першого заступника Наталії Галібаренко, яке курує європейський напрямок, або міністра економіки, або уповноважених чиновників з Адміністрації Президента України.

Це питання не повинно зависнути у повітрі.

І ще кілька слів про проміжні результати Мінських перемовин.

Сьогодні усім необхідно бути реалістами. Не можна було очікувати від Мінську того, що там вирішиться ситуацію на Донбасі. Конфлікт, спровокований Путіним, насправді є дуже глибоким і складним. Він має зовсім не регіональну, а глобальну природу. У нього втягнені США, Євросоюз, Китай та Росія – найбільші світові геополітичні гравці. Кожен зробив свої ставки, і кожен чекає на дивіденди.

Єдиний, хто втратив надію на отримання бонусів, – це Путін, який починає усвідомлювати, що його підставили із анексією Криму. Той, хто штовхнув кремлівського керівника на таку авантюру, добре розумів, що «живим» він із неї не вибереться. Так, ймовірно, і станеться.

Тому мати завищені очікування від Мінська означає не розуміти природу подій на Донбасі. Але важливим є те, що з’явився реальний шанс на припинення кровопролиття. Це необхідна передумова для вироблення Україною власної стратегії щодо розвитку Донбасу. Невід’ємним елементом такої стратегії є негайне проведення глибинних внутрішні реформ (хоча у цьому твердженні немає нічого нового).

Тепер перед українською владою та громадянським суспільством постають такі завдання:

1) ми Путіну не віримо, тому продовжуємо зміцнювати і озброювати армію, вдягати, тренувати, годувати її; паралельно чекаємо перезавантаження російської політичної системи, шукаємо на російських просторах адекватних людей, які прийдуть на заміну Путіну та його кривавій команді;

2) паралельно робимо реформи, а громадянське суспільство продовжує створювати цивілізовані механізми контролю за діями влади;

3) починаємо думати над відновленням господарських зв’язків із територіями, які тимчасово не підконтрольні офіційному Києву: українським ТЕС потрібно вугілля Донбасу, а мешканцям Донбасу – український хліб;

4) створюємо привабливу історію успіху «Польща-2», яка привабить Донбас і Крим.

І ще одна оптимістична ремарка. У Мінську стало зрозуміло, наскільки близькими українці стали для європейців. І наскільки російська правляча верхівки віддалилася від цивілізованого світу.